Пішов на фронт, коли в родині підростали троє дітей Мирослав родом з Івано-Франківщині. Народився і жив у селі П’ядики, що у Коломийському районі. З дитинства любив працювати на землі, був цікавим до всього, захоплювався красою Карпатських гір та лісів. – До п’ятого класу син вчився на відмінно, любив географію. Тримали город, то син ще маленьким возив картоплю велосипедом. Дуже жалів мене, – розповідає мама, пані Марія. Додає, що син із дитинства ходив із батьком рибалити, а потім сам часто пропадав із вудочкою біля озера. – Якось пішов на рибу, а то дощ сильний почався. Я побігла за ним, усе кличу: «Миросько! Миросько!» А він потім знайшовся, то я питаю: «Де ж ти був? Чого не обізвався?» А він мені з усмішкою: «Ой, мамо, а ти не могла мене кликати «Миросю»? То ми обійнялись та й пішли додому. Він був дуже добрим, – пригадує пані Марія. – Брат умів підтримати і словом, і вчинком, усміхався навіть у найважчі хвилини… Він молодший за мене на три роки, але інколи здавалося, що я – молодша сестра, яка стоїть за «скелею» його впевненості та підтримки, – додає сестра Вікторія. Після школи Мирослав навчався у Коломийському політехнічному коледжі на факульті «Технологія обробки деревини». Проходив військову службу в Миколаєві, в одній з льотних частин. Коли повернувся додому, працював на будівництві. Мріяв про власний дім, велику родину та горіховий сад біля ставка. – Ми познайомилися з ним на весіллі. Він був моєю дружбою. Сподобались одне одному, зустрічались більше трьох років, а потім побрались. Знаєте, він дуже любив ловити рибу. Його останній трофей – товстолобик на 15 кілограмів. Я з ним навіть під час вагітності рибалила. У всьому його підтримувала – разом і працювали, і гніздечко своє будували, і рибалити їздили, – ділиться дружина Уляна. Розповідає, що вона підтримала чоловіка і в 2014 році, коли він підписав контракт із ЗСУ та поїхав на Донеччину. Тоді у них вже було двоє дітей. Не зупиняла чоловіка й у 2022 році. – Я знала, що він не стоятиме осторонь, бо відчував за собою обов’язок – захищати Україну. Коли чоловіка забрали на передову, він мені не сказав про це. Промовчав і поїхав. Я дізналась, коли він уже був в окопі. Не дивлячись на те, що у нас тоді було троє дітей, а найменшому Дем’яну лише рік і 6 місяців, чоловік таки пішов на фронт. Він був справжнім патріотом, не сидів вдома і не ховався, – розповідає жінка. Мирослав служив у 102-й бригаді 77-го батальйону ЗСУ. У родині пригадують, що він завше був бадьорим, підтягнутим, світлим і натхненним, з рум’янцем на щоках. На війні найбільше мріяв про перемогу, аби швидше повернутись до рідних. Із фронту чоловік нічого не просив, говорив небагато, часто лише фрагментами описував ситуацію, в якій перебуває. – На Великдень казав: «Нас теж покропили». Я вже збагнула, що йдеться про ворожі обстріли та ракети. Він ніколи не жалівся, завше питав за дітей, а про себе лише так: «У мене все добре», – каже Уляна. 30 квітня 2022 року вранці її розмова з чоловіком нічим не вирізнялась від інших. Мирослав цікавився, чи не втомлюється Уляна доглядати за дітьми і обіцяв передзвонити їй ввечері. Натомість жінка отримала інше повідомлення. Їй сказали, що Мирослава більше немає. – Ми не вірили в його загибель, доки нам не принесли сповіщення. Ми всі дуже важко це пережили. Старша Діанка тоді повністю замкнулась, увесь час плакала, ні з ким не розмовляла. Есемески писала татові, – говорить Уляна. – Того дня він мені подзвонив о 8.43 ранку. Ми говорили дві хвилини. Потім пообіцяв мені, що задзвонить ввечері, але я так і не дочекалась того дзвінка. Він усе питався за моє здоров’я. Про себе мало говорив, казав лише, що все добре… Але я відчувала інше, – зізнається пані Марія. Молодший сержант Мирослав Бойко загинув 30 квітня 2022 року під час бойового завдання в Донецькій області. Відомо, що приблизно о 13:20 він отримав смертельні поранення внаслідок обстрілу реактивним осколочно-касетним боєприпасом РФ. Поховали воїна у рідному селі П’ядики. – Для мене він назавжди залишиться Братом-Героєм, чия відвага стала прикладом для нашої родини й усієї країни. Його пам’ять живе в наших серцях, у тихих молитвах і в щоденних справах, які ми робимо заради майбутнього, про яке мріяв Мирослав. Він – неймовірний, просто найкращий, до останнього подиху мріяв про перемогу… У моєму телефоні досі записаний його номер «Найрідніший Братик», який ніколи рука не зможе видалити, – каже сестра загиблого. Мирослав Бойко нагороджений медаллю «За заслуги перед Прикарпаття», відзнакою «Лицар бойового чину», орденом «За мужність» III ступеня. Усі нагороди Мирослава Бойка його родина отримала після загибелі воїна. У пам’ять про чоловіка на будівлі школи, де він навчався, встановили інформаційний стенд. Нещодавно сім’я воїна ініціювала назву вулицю Молодіжну, на якій проживав Мирослав, його іменем. – Сільська рада нам одразу пішла назустріч, але люди не підтримали. Казали, що в паспортах треба щось змінити…Але це ж не життя віддати. Я тепер йду цією вулицею і відчуваю лише біль. То є мука, яка не залишає, – зізнається пані Марія. У Мирослава Бойка залишились мама, тато, сестра, дружина та троє дітей. Честь і слава Герою! Фото з сімейного архіву
Коментування закрито.