«Таврійський розпис» набув значної популярності в період повномасштабної війни, спираючись на глибокий зв’язок з потребами та сподіваннями жінок, які чекають на повернення своїх рідних. Про це розповіла Любов Паранюк, ініціаторка та художниця, що працює в селі Куцуруб на Миколаївщині, у розмові з кореспондентом Укрінформу.
Одним із ключових символів «Таврійського розпису» є образ жінки, що тримає вогонь на стіні, орієнтованій на море – відсилання до дружин, які чекали на повернення чоловіків з риболовлі та виходили на берег із світлом, щоб вони бачили шлях додому. Цей символ відображено у зображенні «рук Берегині», які, як стилізований маяк, вказують дорогу додому.
За словами Паранюк, хвиля популярності «таврійського» розпису припала на час війни через значну кількість жінок, які переживають очікування своїх близьких. Створення художніх виробів стає для них способом виразити найпотаємніші бажання та надію на повернення.
У листопаді 2025 року «Таврійський розпис» був внесений до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини (НКС) України. Цей унікальний розпис, традиційно використовуваний сільськими мазальницями для розмальовування хат на Кінбурнській косі (Миколаївщина), поєднує морську та степову тематику, використовуючи символи, образи та кольорову гаму – відтінки синього, блакитного, білого та охри.
Історія «Таврійського розпису» сягає козацьких часів, коли запорожці заснували на Кінбурні Прогноївську паланку. Хоча офіційне поширення традиції датується серединою минулого століття, коли миколаївська журналістка та дослідниця Євгенія Бондаренко зафіксувала та описала цей розпис, назвавши його «таврійським».
Коментування закрито.